Голос історії | 11 жовтня: народився Ярема Байрак

Ярема Байрак

11 жовтня 1913 року - в родині козацьких нащадків у селі Байрак народився Харитон Бородай (Ярема Байрак), український поет.

Харитон Бородай народився в багатодітній (десятеро дітей) родині козацьких нащадків у селі Байрак поблизу знаменитої гоголівської Диканьки на Полтавщині. Саме назву рідного села поет взяв за псевдонім.

Закінчивши Полтавський педагогічний інститут, улітку 1940 року Харитон прибув на роботу в село Берегомет (нині селище міського типу Вижницького району Чернівецької області) і став працювати вчителем історії. Тут познайомився з вчителькою молодших класів Мирославою Копачук. І невдовзі подарував їй свій поетичний букет:

Візьми ці квіти. Я привіз

Їх із Диканьщини моєї,

Та не мені краса їх — скрізь

Шукаю усмішки твоєї.

Візьми і жовті, й голубі —

Для тебе рвалась квітка кожна.

Приніс би й сонце я тобі,

Коли б його зірвати можна.

Невдовзі Харитон і Мирослава взяли шлюб. 11 жовтня 1941 року сім’я Бородаїв, якраз у день 28-річчя Харитона, поповнилася двома синами-близнюками, яких під впливом повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» назвали Андрієм і Остапом. Через кілька місяців родину Бородаїв спіткало перше велике горе — помер Андрій.

Наприкінці 1941 року румунська влада, яка поновилася в Буковині внаслідок німецько-радянської війни, розпорядилася, щоб усі громадяни, які були вихідцями зі східних регіонів України, негайно покинути територію Буковини. Харитон Бородай пробував отримати дозвіл залишитися, але всі його аргументи виявилися даремними. Навесні 1942 року Бородая вислали через кордон — і він поселився в місті Кам’янець-Подільський. Тут працював в україномовній газеті «Подолянин», яка видавалася в місті в роки німецької окупації (від вересня 1941 року до березня 1944 року) й була органом окружного комісаріату. У «Подолянині» Бородай вміщував публікації на літературні, театральні та інші теми, вірші, оповідання.

Попри численні звернення до компетентних органів, поету так і не дозволили повернутися на Буковину. Натомість його дружина врешті отримала дозвіл приїхати разом із дитиною до чоловіка. Це сталося навесні 1943 року. Наприкінці 1943 року дружина й син повернулася додому, а поет залишився в Кам’янці-Подільському. Тільки в березні 1944 року, перед визволенням міста від німців, він повернувся в Берегомет.

Програма "Голос історії": день за днем (тексти, відео, аудіо)

Рятуючись від радянського наступу, Харитон Бородай і його родина (дружина Мирослава, син Остап, теща Ольга Копачук, сестра дружини Марія Копачук), використовуючи товарні поїзди, направилися в Олтенію, де їх уже очікував професор Володимир Копачук.

9 квітня 1944 року на станції Шиміян поблизу міста Турну-Северин сталася трагедія. Мирослава Бородай із сином Остапом вийшла з вагону, щоб роздобути гарячого чаю. Через кілька хвилин вони почули постріли. Виявилося, що студент Чернівецького політехнічного інституту, уродженець міста Сторожинець Тарас Кисилиця трьома револьверними пострілами вбив Ольгу Копачук, її доньку Марію Копачук і її зятя — поета Харитона Бородая.

Як з’ясувалося в ході слідства, Марія Копачук і Тарас Кисилиця мріяли про одруження, але Маріїна мати Ольга Копачук була проти їхнього шлюбу. Тарас Кисилиця їхав у тому ж поїзді, що й Копачуки й Бородаї. При зупинці потяга на станції Шиміян Тарас попросив кохану вийти на перон. Марія вийшла, ховаючись від матері. Коли молоді люди розмовляли, на пероні з’явилися Ольга Копачук із зятем Харитоном Бородаєм. У затьмаренні Тарас Кисилиця тричі вистрелив. Смерть усіх трьох його жертв була моментальною. Вбивцю затримали. Він повідомив слідству таке: «Не можу пояснити, що спонукало мене вийняти револьвер і стріляти. Шкодую, що застрелив швагра коханої, який став на її захист, бо я дуже його поважав». Через два місяці ув’язнення Тарас Кисилиця покінчив життя самогубством, повісившись за допомогою шматків тканини, вирваних із простирадла.

Зазнавши страшного потрясіння, маленький Остап онімів. А Мирослава Бородай після похорону матері, сестри та чоловіка, роздавлена горем, без жодної надії на майбутнє, взяла Остапа на руки та хотіла кинутися з ним у Дунай. У цей момент син уперше після смерті батька раптом промовив: «Мамо». Це врятувало обох. 1947 року Мирослава вийшла заміж за вчителя Даніеля Шандра, невдовзі в них народився син Богдан.

ЗУСТРІЧ

Уночі, у саду восени

Двоє якось зустрілись.

Перший мовив: сукини сини

Революцію з’їли.

Ці слова Хвильовий написав,

І за це його вбили.

Він дмухняну епоху кохав

Та ще шведські могили.

А епоха та згинула в млі,

І тепер тут скажені

Соберателі русской землі

З партквитками в кишені.

То чому ж ти дивуєшся тут,

Що у нашій Полтаві

Помосковщино геть інститут,

На якій, мов, підставі?

Ти, хлопчино, я бачу, вже свій,

Та чортів їм стонадцять!

Бережись, бо потрапиш, як стій,

На Жовтневу сімнадцять.

Ну, а там не жартують, ой, ні!

У підвалі, замість привітання,

Б’ють чекісти, печуть на вогні

За такі запитання.

Другий сміло промовив на те:

Я на муки готовий

За свій край і за діло святе,

Але хто Ви?

Там нікого немає, де перший стояв,

Тільки голос шепоче:

Я — обов’язок твій і свідомість твоя,

Милий хлопче.

twitter.com facebook.com