Голос історії. 18 березня. Надія Суровцова, Павло Житецький

Надія Суровцова

Сьогодні виповнюється 120 років з дня народження Надії Суровцової (1896-1985), громадської діячки, політв’язня, журналістки.

Батько Надії Суровцової — із дрібних поміщиків Полтавщини, за фахом адвокат, у роки реакції 1905-1907 безплатно захищав селян, рятував євреїв під час погромів. Мати — вчителька.

В Умані у 1912 закінчила ґімназію. 1913-1917 навчалася в Петербурзі на Бестужевських жіночих курсах на історико-філологічному факультеті. Ще в ґімназії під впливом батька, бабусь із Полтавщини, куди сім’я їздила на літо, і друзів „українізувалася“ і в Петербурзі входила до підпільних українських гуртків. Як представник групи Євгена Нероновича, яка виступала за поразку Росії в першій світовій війні, Суровцова виїхала спочатку в Київ, потім в Умань.

З осени 1917 Надія навчається на історичному і юридичному факультетах Київського університету. З 1918 - також у Консульській академії в Києві.

1917 з’являються перші публіцистичні й белетристичні твори Надії Суровцової в українських ґазетах „Голос провінції“ та „Вільна Україна“. В уряді Центральної Ради Надія — діловодка Секретаріяту внутрішніх справ, потім завідувачка загального відділу Міністерства закордонних справ. За Директорії в кінці 1918 призначена секретарем інформаційного бюро дипломатичної місії Української Народної Республіки, у складі якої працювала у Відні до 1920.

Програма "Голос історії": день за днем (тексти, відео, аудіо)

Роки віденської еміґрації (1919-1925) були доволі тяжкими. Однак Надія Суровцова закінчила університетську освіту, дістала ступінь доктора філософії за працю „Богдан Хмельницький та ідея Української державности“.

Розчарування в українській еміґрації, діяльність у Комітеті допомоги жертвам голоду в Україні 1921-1922, контакти з представниками радянського посольства у Відні, зокрема, з Ю.Коцюбинським та М.Левицьким, участь у пацифістському русі, турне „Поїзд миру“ по США і Канаді в 1924 спричинили політичну еволюцію Надії Суровцової до прийняття радянської влади. 1924 вона вступає до комуністичної партії Австрії.

На цей період припадає розквіт її літературно-публіцистичного й перекладацького таланту. Вона друкується в багатьох ґазетах і журналах, перекладає українською й німецькою мовами твори В.Короленка, В.Стефаника, збірку українських народних казок, стає однією з засновниць Спілки проґресивних журналістів.

1925 Надія Суровцова повертається в Україну і зразу ж пірнає в бурхливу діяльність: редактор пресбюро наркомату закордонних справ, редактор РАТАУ, цензор закордонної преси у Головліті, робота в академіка Д.Багалія, переклади, публіцистика й белетристика. Надія обертається у середовищі харківської богеми, веде доволі безхмарне й бурхливе життя. У її харківській мансарді часто бували молоді Павло Тичина, Сашко Довженко, Володя Сосюра, Коля Бажан і Юрочка Яновський, любила танцювати із Лесем Курбасом, а художник-бойчукіст Іван Падалка писав із неї римську богиню. Але їй повністю не довіряють: слідкують, намагаються використати і шантажують. 1926 Харківське ДПУ пропонує Надії стати секретним співробітником. Вона відмовилася.

29.11.1927 Надія Суровцова заарештована. Її знову умовляють - уже на Луб’янці — стежити за Ю.Коцюбинським, М.Левицьким, К.Максимовичем. Вона рішуче відмовляється. У 1928 році її засудили за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі на 5 років позбавлення волі. 16.10.32 постановою ОДПУ Суровцова заслана в Архангельськ. Тут 1935 вона вийшла заміж за відомого російського есера Д.Олицького (знову заарештованого і розстріляного 1937). Суровцову арештовували ще двічі — 1936 і 1950.

Повністю реабілітована 1957.

Усього в ув’язненні та засланні провела 29 років.

Надія Суровцова

Надія Суровцова повернулася в Умань, з труднощами повернула собі батьківський будинок, половину якого продала, щоб облаштувати своє житло. Жила разом із сестрою чоловіка, теж есеркою, О.Олицькою. Суровцова активно відновлює дружні зв’язки, налагоджує нові, працюючи в фондах краєзнавчого музею Умані, збирає матеріяли про знаменитий парк у помісті Потоцьких — Софіївку.

Так поступово формується салон Суровцової. Її відвідують архітектори й реставратори, археологи, художники й скульптори, практично всі київські „шістдесятники“, два тижні в Надії жив О.Солженіцин і консультувався з нею - бо вона провела в таборах на 20 років довше за нього. Дім Суровцової був під постійним наглядом і, напевно, прослуховувався.

І якщо до 1972 Суровцова ще дещо публікувала, її ім’я згадувалося в деяких книгах, то з цього часу на її ім’я накладено табу. Розпочалися спроби її ізолювати (шантаж по телефону, залякування тих, хто до неї заходив, її оточили донощиками, плітками, підозрами), щоб зменшити доступ до неї людей і її духовний вплив на них. Крім того, Суровцова давно писала свої спогади, причому писала їх явно „в стіл“, не сподіваючись опублікувати, бо в політичному спектрі України С. була представницею повністю знищеної і в умовах 70-х дуже анахронічної течії, своєрідного міфу: вона вперто вважала себе українською націонал-комуністкою типу М.Хвильового. До дисидентів С. ставилася з симпатією, але не вірила, що можна їхніми методами боротися з жорстоким режимом, тим паче в ім’я абстрактних загальнолюдських принципів.

Тепер вона все більше схиляється до національного визвольного руху. В домі з’являються люди, які боролися зі зброєю в руках за незалежність України: — Галина Дідик (фактично ад’юютант ґенерала Р.Шухевича), Дарка Гусяк (зв’язкова Центрального проводу ОУН) та інші.

Бажання закрити салон Суровцової і вилучити її спогади призвело до багаторазових ошуків у 1972, 1977, 1979, 1981, і не лише в Умані, але й у Києві та Львові. Таким чином салон перестав існувати. Що ж до спогадів, то цю проблему С. розв’язала в 70-х, відкривши два фонди (в Центральному державному архіві та відділі рукописів ЦНБ Академії Наук УРСР), куди й помістила свої спогади.

Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985 року.

За матеріялами сайту ХПГ

Павло Житецький

18 березня 1911 року помер Павло Житецький — філолог, мовознавець, літературознавець, педагог, громадський і освітній діяч, доктор російської словесності, член-кореспондент Петербурзької академії наук, дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця та Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

Народився в сім’ї священика. Навчався в Київській духовній академії (1857—1860) та на історико-філологічному факультеті Київського університету (1860—1864). Від 1865 р. — викладач навчальних закладів у Кам’янці-Подільському, згодом — у Колегії Павла Ґалаґана в Києві (1874—1893), з дворічною перервою (1880—1882), коли працював у Санкт-Петербурзі, зокрема приват-доцентом Петербурзького університету.

Активний учасник українського національно-культурного руху. Один із фундаторів т. зв. Старої київської громади (1861). Брав участь у фольклорно-етнографічних експедиціях, в організації недільних шкіл. Виступав за викладання навчальних предметів українською мовою, наголошуючи на важливому значенні рідної мови для розвитку нації. Павло Житецький — перший історик української літературної мови.

twitter.com facebook.com vkontakte.ru