Голос історії / 22 лютого: загинув Михайло Дяченко, розстріляно Олену Телігу // ВІДЕО

Михайло Дяченко


22 лютого 1952 р. загинув Михайло Дяченко, "Гомін", "Марко Боєслав" - член Української Головної Визвольної Ради (УГВР), крайовий референт пропаганди ОУН Карпатського краю, кавалер Срібного Хреста Заслуги, поет і публіцист, видавав у підпіллі газету "Шлях перемоги" і журнал "Чорний Ліс".

Народився у с. Боднарів Калуського району Івано-Франківської області у 1910 р.. В десятирічному віці залишився круглим сиротою. Вступив до української гімназії у місті Станіславі (сучасний Івано-Франківськ). Був членом багатьох громадських товариств у рідному селі: читальні "Просвіти", "Рідної школи", "Сільського господаря". Стає членом "Пласту", захоплюється спортом. Очолює місцеве спортивно-патріотичне товариство "Сокіл".


Програма "Голос історії": день за днем (тексти, відео, аудіо)


По закінченні Станіславської гімназії, у 1930 р., Михайло Дяченко вступає на правничий факультет Львівського університету. Видав кілька збірок поезій "Іскри", "Юні дні", "Село". Будучи студентом, стає членом ОУН. 17 червня 1937 року Дяченка заарештовано і відправлено до Станіславської тюрми, в якій він перебував півроку. Навесні 1939 року вдруге заарештований за громадсько-політичну діяльність.

Перед вступом радянських військ до Станіслава 18 вересня 1939 року, Михайло Дяченко втік із залишеної поляками тюрми. Покидає Боднарів і нелегально виїжджає на Холмщину, рятуючись від нових репресій та переслідувань. Період еміграції на Холмщині тривав із вересня 1939 по листопад 1941. Там навчав сільських дітей рідної мови та історії України, заснував драматичний гурток. Коли тривала німецька окупація (листопад 1941 — вересень 1944), Дяченко перебував у рідному селі Боднарові, куди переїхав із сім'єю після одруження.

З 1944 р. перебуває в підпіллі. На початку 1945 року поет працював в обласному відділі пропаганди ОУН. Одночасно редагував підпільний часопис "Шлях Перемоги", що почав виходити з 1 травня 1945 року. У 1946—1949 роках з-під пера Марка Боєслава вийшло чимало віршів на повстанську тематику. За літературно-журналістську та пропагандистську діяльність Дяченко-Боєслав був нагороджений у серпні 1948 року Срібним Хрестом Заслуги.

Востаннє Марка Боєслава бачили у жовтні 1951 року за селом Завадка біля Калуша. У короткій розмові з племінницею він повідомив, що його загін рушає до Чехословаччини. Загинув Марко Боєслав у бою з енкаведистами в селі Дзвиняч Богородчанського району, що на Івано-Франківщині. Коли вже не було можливості оборонятися повстанець-поет останню кулю пустив собі у скроню.


Я все віддав Тобі, Вкраїно:

Родину любу, рідний дім

І все, що дав мені у віні

Великий Бог, мій дух, мов грім.


Олена Теліга


22 лютого 1942 року розстріляно поетесу Олену Телігу.

Олена Іванівна Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилася 21 липня 1906 року в місті Іллінську під Москвою у шляхетній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна (Юлія) Степанівна Качковська була родом з Поділля з сім'ї священика. Батько Іван Опанасович Шовгенов (Шовгенів) з 1905 по 1911 рік жив і працював у Москві, а з 1911 року певний час виконував обов'язки професора у Санкт-Петербурзькому університеті.

1918 року родина Шовгенових з трьома дітьми переїздить до Києва, де в 1918 - 1920 роках батько Олени був професором Київського політехнічного інституту.

У Київ Олена Шовгенова приїхала з м. Ізюм Харківської губернії. Несподіваний від'їзд у 1920 році батька родини за кордон, коли Олені було лише 13 років, поклав край її безтурботному життю.

Почалися комуністичні будні з їх постійною боротьбою за виживання, недоїданням, злиднями. Щоб звести кінці з кінцями і прогодувати дітей, мати змушена була продавати хатні речі. Олена влаштувалася посильною у Київській політехніці. А влітку з останніх сил працювала за пайок на комуністичних городах, намагаючись не відставати від старших жінок. Так почалося гартування її волі, її духу та внутрішнього світу. Хоч кожен день Олени був боротьбою за виживання, та вона намагалася не перейматися тим, не зациклюватися на буденності. "З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова, - зізнається Олена в листі до подруги. - Все це мене мало обходило, і все я робила мов у сні, робила старанно, але не переймаючись всім цим".

У липні 1922 року 15-річна Олена з матір'ю та 18-річним братом Сергієм вирушає на еміграцію до Чехо-Словаччини, де батько сімейства на той час став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії (УГА). Олена Теліга не володіла українською мовою. Усвідомлення себе українкою приходило повільно. Про свої враження від еміграційного оточення згодом вона розповість Уласу Самчуку, що воно їй нагадало "царство Петлюри."

Переорієнтація на українські патріотичні позиції прийшла миттєво і назавжди. Спілкуючись з товариством російської молоді, Олена не витерпіла насміхання з української мови. Зі словами "Ви - хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!" вона круто повернулася і, не оглядаючись вийшла… З того часу вона почала говорити лише українською мовою. Українську мову та літературу вона обрала своїм фахом.



1923 року Олена Шовгенова закінчує матуральні курси у Подєбрадах і вступає до Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. 1 серпня 1926 року Олена обвінчалася у празькому храмі св. Миколая з Михайлом Телігою.

У другій половині вересня 1929 року подружжя переїздить до Варшави. Уже 1927 року у колі друзів про Олену говорять як про поетесу (щоправда, публікацій її віршів цього періоду не знайдено). Улітку 1932 і 1933 років Теліги мешкали поблизу Варшави у с. Желязна Жондова.

Під час другої світової війни, а точніше після загибелі Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Є. Коновальця 23 травня 1938 року під час терористичного акту у Роттердамі, Олена Теліга на заклик Олега Ольжича бере участь в утворенні й розбудові Культурної Референтури ОУН. Виконуючи завдання Проводу, в надії на національне визволення й відродження самостійної України, Олена Теліга похідною групою ОУН уже за два тижні після початку війни вирушає до Києва. Аж по трьох місяцях дороги у жовтні 1941 року вона прибуває до окупованої німцями столиці України і очолює Спілку письменників. Стає вона і членом Національної Ради ОУН - з-поміж ста тридцяти обраних до неї була й сестра Лесі Українки Ізідора Косач-Борисова.

Недовгий час Теліга редагує літературно-мистецький додаток до газети "Українське слово" - журнал "Літаври".

Через три з чимось місяці після прибуття до Києва Олену Телігу було заарештовано у приміщенні Спілки письменників, що містилася на вулиці Трьохсвятительській. Вона не захотіла залишити Київ, незважаючи на розпорядження Проводу ОУН і попередження про арешт.

22 лютого 1942 року на тридцять п'ятому році життя Олену Телігу розстріляли фашисти водночас із її чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими націонал-патріотами у Бабиному Яру.


В ніч на 22 лютого 1938 р. відбувається арешт радянського партійного та державного діяча Павла Постишева

Остап Вишня, який відбував покарання в таборі за нібито замах на Постишева, пожартував: “Ми мали його ліквідувати як ворога держави чотири роки тому, бо за це сидимо. Нам повинні ордени дати за передбачливість”.


Павло Постишев


Перебуваючи на високих посадах в Україні, Постишев лобіював політику ВКП(б), заявляючи, що треба раз і назавжди знести з лиця землі увесь цей “історичний мотлох, який своїм існуванням живить коріння українського буржуазного націоналізму” - мова йшла про церкви та храми. В класовій боротьбі пролетаріату проти буржуазії заохочував репресивну політику, знищуючи ворогів народу ( “шкідників”, “саботажників”, “націоналістичних контрреволюціонерів”), один із організаторів етногеноциду українського населення - Голодомору 1932-1933. За безпосередньою вказівкою Йосипа Сталіна розгромив українське національне відродження, політику українізації.

З 1937 р. починається зворотній відлік для Постишева. Після спроби вбачити “ворога народа” в Лазарі Кагановичі, його звільняють від обов'язків секретаря обкому і секретаря ЦК КП(б)У та перенаправляють в російську глибинку, секретарем Куйбишевського крайкому ВКП(б). В нього це викликало душевне потрясіння і він починає ще завзятіше шукати “ворогів народу”. В місцеве НКВС, поступає від нього заява: “На фото товарища Буденного, размещенном в газете "Волжская Коммуна", пятиконечная звезда на его рукаве имеет форму свастики. Требую наказать врага за нескрываемую вылазку". Фотограф та цинкограф газети заарештовані. Існують згадки про випадок з “любительской” ковбасою, в розрізі якої він помітив контури портрету Троцького. Інформує про це політбюро та особисто Сталіна: "Я предлагаю прокуратуре и НКВД за такую колбасу посадить людей из 200 бывших торговых работников, а 20 из них судить и расстрелять".

Людину, яка наважилась створити свій культ особи паралельно з культом Сталіна, у лютому 1938 виключають з ВКП(б) і в ніч на 22 лютого його разом із дружиною заарештовують.

Під час слідства Постишев одразу “здає” Станіслава Косіора, з яким, як з Кагановичем, разом морили голодом Україну. Косіор теж заарештований, але навіть під тортурами не визнає своєї провини. До тих пір, поки в його присутності декілька міліціонерів гвалтують його 16-ти річну доньку. Єжов особисто наказав привести її на допит. Дівчина згодом наклала на себе руки, а Косіора розстріляли в один день з Постишевим. Існує лист Постишева на ім'я наркома внутрішніх справ Миколи Єжова, в якому "незламний більшовик " перебуваючи в Бутирській в'язниці м.Москва стверджує: “Готов дать следственным органам откровенные показания о контрреволюционной деятельности против партии и народа, которую я проводил в течение многих лет".

26 лютого 1939 р. Постишева розстріляли як “японського шпигуна” та “правого троцькіста”. Слідство постановило: “Постишев П. П. упродовж кількох років був членом центру правотроцькістської організації в Україні. У проведенні ворожої роботи був зв'язаний з Косіором, Чубарем, Балицьким, Якіром, Ашрафяном, Вегером, Косарєвим та іншими. Брав активну участь в організації та керівництві диверсійно-шкідницькою роботою в Україні. З 1920 р. був агентом японської розвідки, яку постачав найважливішими шпигунськими відомостями по Радянському Союзу” Після Смерті Сталіна, Хрущов стверджував, що Постишев був “честным, принципиальным большевиком", “хорошим человеком, но во время вспышек гнева прибегал к крайней жестокости”. 1956 р. рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР повністю реабілітований. А згідно рішення Апеляційний Суд міста Києва від 13 січня 2010 р., Постишев визнається винним у організації Голодомору, тому підстав для реабілітації Постишева Павла Петровича немає.


twitter.com facebook.com