Голос історії / 26 березня: відійшов Микола Пимоненко, народився Олексій Петренко

Микола Пимоненко


26 березня 1912 року помер Микола Пимоненко - відомий український художник і академік Петербурзької академії мистецтв

Народився у Києві. Художню освіту отримав у іконописній школі Києво-Печерської Паври і в Петербурзькій AM. З 1884 Микола Пимоненко був викладачем у Київській малювальній школі. В 1900 Пимоненко - співзасновник і викладач Київського художнього училища.


Свати


Особливе місце в житті і творчості М. Пимоненка посідає село Малютянка під Києвом. Тут ще в юнацькі роки він допомагав батькові оформляти місцеву церкву, сюди ж повернувся підлікуватися цілющим повітрям після холодного Петербурга. У селі він милувався мальовничою природою і багато працював упродовж 1888-1911 рр. (художник узяв в оренду хату і прибудував до неї велику світлу майстерню). Малютянка, де художник проводив із родиною все літо, стала для нього невичерпним джерелом натхнення. Сільське життя підказувало теми, а колоритні мешканці ставали прообразами багатьох полотен.


Великодня утреня


Попри дуже значне педагогічне навантаження художник плідно працює, створюючи чудові полотна з українського сільського, а також київського міського життя. За відносно коротке (50 років) хворобливе життя ця працьовита людина встигла зробити так багато (близько 700 творів).

Академік, член художніх товариств Парижа, Мюнхена, Берліна, Микола Пимоненко здобув визнання далеко за межами України. Його твори з великим успіхом експонувалися в європейських країнах.


Олексій Петренко


26 березня 1938 року[/b] - народився Олексій Петренко, актор театру і кіно.

Навчався у Харківському театральному інституті. Працював у провінційних театрах (Запоріжжя, Маріуполь). 1964 року актора запросив на свою сцену Ленінградський театр імені Ленсов'єта. З 1978 — Петренко грав на сцені МХАТу.


Олексій Петренко - про свій родовід:

"Саме з Полтавщині, наскільки мені відомо, бере початок мій родовід. Батьки мої з Лохвиці. І навіть жили вони там на вулиці Петренківській. Мої бабуся, дідусь, старший брат померли від голоду... Батька Василя Олексійовича за невиконання планів хлібоздачі — коли вже просто нічого було здавати — посіпаки Сталіна засудили з повною конфіскацією майна. Але якимось неймовірним чином батькові вдалося втекти з концентраційного «ударного будівництва соціалізму» — каналу Москва—Волга, де він відбував незаслужене покарання. Повертатися додому на Полтавщину було небезпечно. І, ховаючись від переслідування, він 1935 року опинився на Чернігівщині...

Біля Чемера Козелецького району, в радгоспі імені 10-річчя Жовтня, був невеличкий хуторець. Там він і оселився. А через три роки народився я! Правда, вже не бачив того хуторця. Пам’ятаю тільки те, що залишилося від нього, — руїни, згарище й печі з димарями. Батьки довго ще жили в сарайчику з уцілілою грубкою. А добротні будиночки всі були зруйновані. Деякі з них перевезли до Чемера. Але до пуття так і не довели. Пізніше батько часто малював мені ностальгійну картину, розповідаючи про нашу колишню білу хатинку, яка нагадувала, як він стверджував, хрестоматійну шевченківську.

У Чемері ми жили до 1949 року. Потім переїхали до Чернігова, де купили півхати на вулиці Бойовій".

За матеріялами Дзеркала тижня

twitter.com facebook.com