Голос історії. 5 грудня. Олександр Олесь (Кандиба), Григір Тютюнник

Олександр Олесь

5 грудня 1878 року - на Сумщині народився Олександр Кандиба, український письменник, поет, драматург, представник символізму. Свої твори публікував під псевдонімом Олександр Олесь.

Олександр народився в чумацько-селянській сім’ї. Закінчив початкову школу й двокласне училище, а у віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова.

Брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з’являються його перші вірші. Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки змушений був залишити його. У 1903р. вступив до Харківського ветеринарного інституту. Опісля працює на Дарницькій скотобійні.

У 1907р. у Петербурзі вийшла перша книга Олеся — “З журбою радість обнялась”, що принесла славу молодому поетові. В наступні роки з'являються нові збірки — “Поезії. Книга II” (1909), “Поезії. Книга III” (1911), “Драматичні етюди. Книга IV” (1914), “Поезії. Книга V” (1917).

Програма "Голос історії": день за днем (тексти, відео, аудіо)

Після большевицького перевороту Олесь опиняється за кордоном (1919). Періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі, видає ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною. На твори, писані Павлом Тичиною на замовлення партії, Олександр Олесь відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

Останні десятиріччя життя Олесь усувається від будь-якої участі в заходах, здійснюваних українською еміграцією, послаблюється активність його поетичної творчості, він займається переважно інсценізацією народних казок, написанням лібретто для дитячих опер. Помер письменник у Празі 1944р., невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича.

Живи, Україно, живи для краси,

Для сили, для правди, для волі!

Шуми, Україно, як рідні ліси,

Як вітер в широкому полі.

Григір Тютюнник

5 грудня 1931 року - на Полтавщині в селянській родині народився Григір Тютюнник, зведений брат Григорія Тютюнника.

У 1933 році родина Тютюнників голодує. Дід помирає з голоду, а півторарічний Григір перестає ходити і говорити, хоча вже вмів це робити. У 1937 р. батько майбутнього письменника був заарештований через «політичний мотив» і відправлений до Сибіру, де й помер через 11 років. Мати Григора була молодша за батька на 16 років, після його арешту вона, тоді ще двадцятичотирирічна дівчина, виходить заміж вдруге. Шестирічного Григора забирає до себе у Донбас родина дядька, Филимона Васильовича Тютюнника.

У 1938 р. Григір Тютюнник йде до першого класу школи станції Щотове Луганської області (спочатку українського, а через два тижні — до російського, через те, що український закрили — було лише сім учнів). З того часу і до 1962 року розмовляв і писав російською мовою.

У 1942 році дядька забирають на фронт, а тітка лишається у вкрай важкому становищі з двома дітьми на руках. Родина починає голодувати. Сам письменник так згадує ті часи у своїй автобіографії: «Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину — коли вона кипить, з неї багато піни. Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, — голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати; Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик».

У 1946 році Григір вступає до Зіньківського ремісничого училища №7, щоб мати одежу і пайок — 700 грам хліба на день. Цей пайок врятував майбутнього письменника з матір'ю від голодної смерті.

У 1948 році майбутній письменник потрапляє до м. Харкова працювати слюсарем-шліфувальником на заводі ім. Малишева. Через рік, внаслідок важких умов праці Григір захворів на туберкульоз і повернувся у село до матері. Але за те, що не відпрацював три роки після навчання, його заарештовують і засуджують до чотирьох місяців перебування в одній з колоній на Полтавщині.

Після звільнення Г. Тютюнник спочатку працює в колгоспі, а потім їде на будівництво Миронівської ДРЕС (Донбас), працює на автоколоні при шахтобуді; призваний на службу до флоту, де пробув чотири роки.

Після демобілізації у 1955 році закінчує навчання у вечірній школі, працює токарем.

У 1957 році вступає на російське відділення філологічного факультету Харківського державного університету. А два роки потому одружується з учителькою, Людмилою Василівною. Згодом у подружжя народилися двоє синів — Михайло і Василь.

Перша зустріч письменника з читачем відбулася 1961 року: за підписом «Григорий Тютюнник — Ташанский» у п'ятому номері журналу «Крестьянка» побачило світ російськомовне оповідання «В сумерки».

Після закінчення Харківського унівєрситету у 1962 р. Г. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963-1964 рр. працює в редакції газети «Літературна Україна», його новели публікують молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» у 1964-1965 рр.

Зацікавившись кінематографом, Г. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка.

У 1966 році виходить друком перша збірка оповідань — «Зав'язь». У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській та всесоюзній нові твори Григора Тютюнника. Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина, М. Горького, І. Соколова-Микитова та ін. На початку 70-х років Григір Тютюнник працював у видавництві «Веселка».

За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику у 1980 році присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки.

Наприкінці 70-х років виходить негласна заборона на друк творів письменника у періодиці. Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.

У 1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

twitter.com facebook.com vkontakte.ru