Голос історії. 5 квітня. Конституція Пилипа Орлика. В'ячеслав Липинський. Мар'ян Крушельницький (ВІДЕО)

Конституція Пилипа Орлика

5 квітня 1710 року — обраний гетьманом України Пилип Орлик проголосив «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорозького». Конституція Пилипа Орлика - пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу.

У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною.

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Ірина Фаріон. Конституція Пилипак Орлика: мовний аспект

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження були значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

5 квітня 1882 року — народився В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії.

В'ячеслав Липинський

В'ячеслав Липинський народився 5 квітня 1882 року в селі Затурці на Волині у шляхетській родині. Здобув блискучу освіту: спочатку в Київській класичній гімназії, потім у Ягеллонському університеті в Кракові вивчав агрономію, у Женевському університеті — соціологію, знову в Кракові — історію. Живучи у своєму маєтку на Уманщині, вів агітацію за повернення до українства споляченої шляхти. 1909 року видав брошуру "Szlachta na Ukrainie". Працював у Галичині, коли вона була під владою Австро-Угорщини. Був членом НТШ у Львові. Сформувався як самостійник за­довго до 1917 року. Першу світову зустрів у Росії й був мобілізований як офіцер-кавалерист. У 1914 році перебував в армії Самсонова, яка зазнала поразки у Східній Пруссії. Захворів на сухоти, і його відпровадили в тилові частини.

Програма "Голос історії": день за днем (тексти, відео, аудіо)

У жовтні 1916 року Липинський потрапляє до Полтави. Тут він зустрів і Лютневу революцію 1917 року, і утворення Центральної Ради, що щиро вітав, але не поділяв соціалістичних ілюзій її діячів. Він хотів створити одне з перших українських національних збройних формувань, але підтримки у Генерального Секретаріату Центральної Ради не дістав. Як пізніше писав, для тодішніх провідників нації він залишався паном, поміщиком, який не виголошує демагогічних промов і не записався до партії есерів, що було характерним для діячів Центральної Ради.

За Гетьманату Липинський був послом України у Відні, залишався ним і за УНР, до червня 1919 р.

Його маєток, родинне гніздо, спалили. Липинський емігрує, живе здебільшого в Австрії. Тяжко хворий на сухоти, він не полишає ні наукової, ні громадської праці.

Найважливішим твором В'ячеслава Липинського вважають “Листи до братів – хліборобів”. Центральною темою цього твору, як і усієї творчості Липинського, є побудова української самостійної держави і організація її суспільства. Автор трактує державу як перманентну і абсолютну вартість та найвищу форму організації суспільства. Зазначаючи у вступному слові, що дух його книги – це “державництво і патріотизм”, він наголошує, що українська держава повинна бути національною. На підставі цієї тези він доходить висновку, що без держави немає нації, є лише народ в етнічному сенсі.

Липинський у своїй концепції української монархії обгрунтовував необхідність п’яти основних підвалин, на яких ця монархія має засновуватися: 1) аристократія 2) клясократія 3)територіальний патріотизм 4) український консерватизм 5) релігійний етос. Майбутня українська держава, за Липинським, це – незалежна монархія дідичного (спадкового) характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним “національним прапором”, найвищим символом держави. Навколо гетьмана об’єднається вся Україна і його існування дасть можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. Без гетьмана, здатного примирити конфліктуючі політичні угруповання, кожне з них вважатиме, що володіє єдино вірним рішенням, “будуть боротися за владу і паплюжити одне одного, як це завжди бувало”. Поза тим усім керувати має національна аристократія, під якою Липинський розуміє найкращих людей нації, без огляду на їхнє походження і стан: “Найкращих на підставі факту, що вони стоять на чолі організованих (політичних, культурних, економічних) установ нації, що їм належить влада, і що нема серед кандидуючих до влади інших активних сил нації – такої, що була б від них краща та сильніша і тому могла сю пануючу аристократію усунути. Се активно – правляча й організуюча меншість в нації”.

Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Така форма державного керівництва, на його думку, докорінно різниться від московської централізації, яка ще з часів Івана Грозного спирається на нічим не обмежану владу монарха і терор, а також від польської демократії, де король цілком залежний від шляхти.

Мар'ян Крушельницький

5 квітня 1963 року — Мар'ян Крушельницький, режисер, актор, професор, один із фундаторів українського театру.

Народився 18 квітня 1897 року в селі Пилява Бучацького району в сім'ї небагатих галицьких селян Михайла Антоновича та Марії Йосипівни Крушельницьких. Навчався в Тернопільській українській гімназії, був учасником трупи ”Тернопільські театральні вечори”.

Наприкінці 1923 року театр ”Руська бесіда” було ліквідовано, а згодом у Галичині закрили всі українські культурні заклади. Крушельницький виїжджає до Праги. Там він вступив на філософський факультет Празького університету. У 1924 році повертається в Україну, а в грудні цього ж таки року вступає до театру ”Березіль” у Харкові, де працювали такі видатні діячі театрального мистецтва, як режисер-постановник і художній керівник театру Л. Курбас, актори А. Бучма, Д. Антонович, Н. Ужвій та інші.

Протягом майже двадцяти років, починаючи з 1933 року, він очолював художнє керівництво театру "Березіль" (нині Харківський академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). Остап Вишня писав про свого великого сучасника: "Коли Крушельницький на сцені і коли на нього направляють прожектори, то я ніяк зрозуміти не можу, хто кого освітлює: прожектор Крушельницького або Крушельницький прожектора. Стикаються два снопи з проміння і утворюють на кону такий бунт із світла, із слів, із рухів, із найтонших світляно-мовно-рухово-мімічних нюансів, що сидиш і думаєш: "Багатюща ж яка наша батьківщина!". Письменник-гуморист завіряв своїх читачів про те, що народженого в селі Пилява Тернопільської області Крушельницького ще хлоп'ям проткнув магічний ультрафіолетовий промінь.

Крушельницький - король Лір (праворуч)

19-річним парубком Мар'ян Михайлович почав своє сходження до театрального Олімпу і в 1924 році прилучився до "березільців". Був він з вигляду непоказний і зросту невеликого. Пройшовши через низку сміховинно-комедійних ролей, Крушельницький ще в "Березолі" зіграв Малахія і Падура в "Народному Малахії" і "Маклені Грасі" М. Куліша, а потім – Тев’є, Єгора Буличова, короля Ліра...

"Якщо театр був йому дружиною, то музика була його коханкою", - говорив про Крушельницького Олександр Корнійчук.

Бували в житті артиста і тяжкі хвилини. По розповідях "березільців", в голодному 1927 році улюбленець харківської публіки задумав таємну втечу на свою малу батьківщину, до Галичини. Говорили, що Лесь Курбас тоді наздогнав утікача на пероні вокзалу. Авторитет Курбаса був настільки високий для артиста, що при зустрічі з ним всі думки про від'їзд випарувалися. А бували і хвилини покрутіше, коли в 1952 році в ореолі слави Крушельницький, під керівництвом якого театр входив в п'ятірку кращих драматичних колективів величезної країни, вирішив для себе неможливим залишатися в Харкові і прийняв пропозицію перейти в Київський театр ім. Івана Франка.

"Збережіть театр!" - просив його Курбас в очікуванні репресії. І він виконав завдання свого Вчителя. Про творчість Крушельницького ходять легенди, що мають під собою найреальнішу основу. Він був великим актором. А його кінообрази в "Мартині Борулі" та інших фільмах і сьогодні викликають яскраві враження, що можна порівняти з "ультрафіолетовим променем".

З 1952 року і майже до останніх днів Мар'ян Крушельницький працював у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, вів курс режисури та майстерності актора. Помер 5 квітня 1963 року, похований в Києві.

twitter.com facebook.com