Голос історії | 5 вересня | Генерал-хорунжий Володимир Сікевич

Володимир Сікевич

5 вересня 1870 року - народився Володимир Сікевич, генерал-майор царської армії; з 1917 р. — український військовий діяч, генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки (УНР), командир 3-го Гайдамацького полку.

Батько — барон Василь Меленійович Сікевич — був предводителем дворянства і головою мирових суддів м. Тараща (Київська обл.), володів маєтками в Москві та Санкт-Петербурзі. З 1888 р. Володимир Сікевич — на службі в армії. Першу військову освіту одержав у Володимирському київському кадетському корпусі, потім — у Київському піхотному юнкерському училищі (1890). Служив у 131-му Тираспольському піхотному полку командиром роти, помічником командира батальйону. У роки Першої світової війни — на Південно-Західному фронті, командир 6-го Ладозького піхотного полку, згодом — помічник командира 36-ї піхотної бригади. Нагороджений багатьма орденами і медалями, Георгіївською золотою зброєю.

В Українській армії — з листопада 1917 р. На початку 1918 р. — старшина створеного С. Петлюрою Гайдамацького Коша Слобідської України. Брав участь у боях за рідний Київ — з більшовицькими військами, очолюваними М. Муравйовим. Навесні 1918 р. призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, що входив до складу Запорізької дивізії, звільняв від більшовиків міста Лубни, Конотоп, Полтава, Харків та ін. У квітні 1918 р. очолив т. зв. Донецьку групу у складі трьох піхотних, артилерійського та інженерного полків, перед якою ставилось завдання звільнити Донбас. З середини квітня 1918 р. війська під його командуванням зайняли Барвінкове, звільнили Слов’янск, Бахмут, Миколаїв, Колпаков. У кінці квітня частина групи вийшла на кордон з Росією.

У період Гетьманату частини під командуванням генерала Сікевича охороняли західний кордон України.

Програма "Голос історії": день за днем (тексти, відео, аудіо)

На початку 1919 р. генерал Сікевич виїхав у Австрію, де вже як військовий аташе очолив репатріаційну комісію, одночасно формуючи з колишніх військовополонених підрозділи для армії УНР. У 1920 р. генерала В. Сікевича було відправлено першим послом УНР у Будапешт. Завдячуючи своїм особистісним якостям він зміг завоювати щиру дружбу президента Угорщини адмірала Хорті. Угорщина стала першою державою, яка офіційно визнала УНР. Слідом за Угорщиною незалежність України було визнано багатьма іншими державами. Після перемоги більшовиків, на адмірала Хорті «компетентними органами» здійснювався тиск з вимогою видати радянській владі генерала Сікевича. У 1924 р. сім’ї генерала Сікевича за допомогою президента Хорті вдалося залишити Угорщину і виїхати в Канаду.

Однак і в Канаді видатний політичний діяч генерал В. Сікевич очолив антибільшовицький рух. Його називали «українським левом» і «батьком отаманом». На зустрічі з королевою Єлизаветою і королем Георгом саме він представляв українське воїнство як організатор і керівник організації вояків УНР. Став за кордоном провідною фігурою в українському русі опору більшовикам, виступав по усьому світі з лекціями і промовами. На його ювілей з усього світу приїхало понад 2.5 тис. чоловік; йому були надіслані поздоровлення з більш ніж 35-ти країн.

Генерал об’єднав коло себе людей із різним світобаченням, але таких, котрі над усе бажали звільнити Україну від більшовиків.

Помер В. Сікевич у Торонто на 83-му році життя. Усі, хто був присутній на церемонії прощання у центральному залі Торонто, могли побачити іменний хрест і орден св. Володимира та шаблю, прикрашену червоною стрічкою Симона Петлюри. Прощання тривало 6 днів, люди йшли безперервним потоком. Тисячі людей із різних країн приїхали віддати славетному генералові останню шану, усього — понад 3.5 тис. чоловік. Багатотисячна процесія нескінченними лавами йшла вулицями Торонто; журналісти тих років писали, що такого похорону Торонто ще не бачив. Похований на цвинтарі Prospect cermetery в Торонто.

twitter.com facebook.com