Голос історії. 5 жовтня. Петро Болбочан

Петро Болбочан

5 жовтня 1883 року народився Петро Болбочан – видатний український воєначальник, який увійшов у історію як один з найкращих полководців УНР.

Петро Болбочан - син сільського священика з Хотинського повіту в Бессарабії - ще юнкером Чугуївської піхотної школи зарекомендував себе свідомим українцем. За розповсюдження між юнкерами “Кобзаря” і “сепаратистські” розмови начальник Чугуївської школи пригрозив Болбочанові шибеницею, але, зважаючи на успіхи у військовій науці, залишив у школі.

Влітку 1917-го підполковник Болбочан почав українізовувати свій 5-й армійський корпус. З українців корпусу сформував 1-й Український республіканський полк (5000 солдатів). Однак російська більшість корпусу їх роззброїла, дійшло навіть до збройної сутички. Підполковник з побратимами виїхав до Києва. Болбочан зумів утворити боєздатний дисциплінований Республіканський полк, згодом перейменований у 2-й Запорозький. Корпус пройшов переможним походом через усю Україну, й, випереджаючи німецьку армію, увійшов у Крим.

Крим взяли блискавично й успішно. Поки німці дійшли до Джанкоя, Болбочан з розгону здобув стару ханську столицю Бахчисарай, деякі менші міста і Сімферополь. Долучивши до себе кілька “чамбулів” татарських добровольців, Болбочан націлився на Севастополь, але тут втрутились німці, які хотіли мати Крим під своїм контролем. До того ж, українська дипломатія на переговорах не включила півострова до складу УНР.

24 квітня 1918 р. Кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана звільнила Сімферополь від більшовиків. Українців зустрічали як визволителів, бо вони не мстилися цивільному населенню і з полоненими поводили себе по-людськи, на відміну від більшовицьких та білих армійців.

Болбочан був не тільки кваліфікованим військовим фахівцем, пройнятим ідеєю самостійності України, а й політиком правих поглядів. Його цілком влаштовувала система гетьманату, але – органічно українського, а не тої монархічно-російсько-німецько-української суміші, якою була скоропадщина, що спиралась на німецьку військову потугу й була до душі тільки російським чи зросійщеним політикам і промисловцям. Через те, коли Національний союз, готуючись до протигетьманського повстання, запропонував Болбочанові, котрий на той час командував усією дивізією, взяти участь у цій акції, той погодився.

Програма "Голос історії": день за днем (тексти, відео, аудіо)

В Харкові, уже напередодні повстання, він не покидав спроб примирити гетьмана зі збунтованою демократією для спільної боротьби за Українську державу. А Національному союзові поставив вимогу не руйнувати адміністрації і державного апарату, створеного гетьманом, і поставити на чолі війська авторитетну особу.

Майже одночасно з повстанням січових стрільців Коновальця у Білій Церкві Болбочан підійняв повстання у Харкові й Полтаві. Його дивізія, швидко поповнюючись добровольцями, перетворилась у корпус. Він здійснював успішні воєнні операції на Лівобережжі, розташувавшись від станції Гребінка до Сум.

Ці операції проходили за несприятливих умов. На півдні виступив проти гетьмана і Директорії УНР Махно, що в черговий раз перекинувся до більшовиків, діяла маса отаманських загонів, що не підтримувала жодну з тодішніх влад, перейшла кордон Червона армія, наступаючи на Чернігів.

Головний отаман військ УНР Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками, наказав Болбочанові розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії. Болбочан відповів: “Із більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю”.

Запорожці, у своїй масі, були завзятими самостійниками-націоналістами, серед яких панувало гасло “Україна для українців”. Пропагандивну роботу при штабі проводив Микола Міхновський. Запорожці нічого не хотіли чути про марксистський соціялізм і про комунізм. Тоді як Директорія спиралась в своїй основній масі виключно на соціалістів.

Болбочан як керівник найдієвішої бойової одиниці, талановитий полководець, улюбленець солдатів і старшин – став скалкою в очах соціалістичних діячів. Проти нього повели шалену, неперебірливу в засобах, кампанію.

Проблемою була і присутність Міхновського, якого соціалістичні кола ненавиділи за мілітарні, державницькі, націоналістичні погляди.

Коли Болбочан зупинився в Кременчуці, його позбавили посади командувача корпусу і заарештували. Згодом звільнений неслухняний полковник опинився у Станіславові, теперішньому Івано-Франківську. Там змушений був марнувати час у кав’ярнях, тоді як на фронтах точилася запекла боротьба і так потрібні були досвідчені командири.

Коли почався літній наступ армії УНР, Петлюра запропонував Болбочанові їхати в Італію, щоб зайнятись полоненими українцями із Першої світової. Це дивне призначення Болбочан сприйняв як бажання керівних кіл УНР позбутися його, але погодився. Попросив тільки дозволу попрощатися зі своїм Запорозьким корпусом, що на той час бився під Проскуровом.

Козаки з радістю зустріли улюбленого командира. І тут його несподівано арештовує спеціально послана частина. Болбочана віддали під військовий суд за змову з українським поміщиком Шрагом та ще кількома політиками, які, начебто, спираючись на Запорозький корпус, мали скинути соціалістичний уряд УНР, створивши тверду владу незалежницької орієнтації. Слідство і суд відбулись навдивовижу швидко і засудженого полковника розстріляли на станції Балин.

Суд відбувся з розпорядження Наказного отамана Осецького при штабі Діючої армії. Прокурором виступив “державний” літератор Петро Певний. Судді були членами штабної сотні, колишні російські чиновники, для яких патріотизм Болбочана був цілком ненормальний.

Дружина члена Директорії Макаренка просила Петлюру врятувати Болбочана. Прохання про помилування надходили від 7-ї, 8-ї, частини 6-ї дивізій, командира Запорозької групи полковника Сальського, інспектора цієї ж групи Дерещука і отамана Коновальця. Але Петлюра спішно виїхав на фронт, що виглядало так, ніби він подібно Пілату, вмив руки. Суддя Кривицький, який виніс вирок, до смерті не міг звільнитись від тягаря вбивства. Згодом він скаже, що на підставі даних, якими розпоряджався суд, для винесення вироку не було жодних підстав.

До страти полковника катували у в’язниці. Він не міг зрозуміти і пережити всього цього безглуздя. Загинути не від ворожої кулі, а від рук української військової влади, для створення якої він стільки зробив у критичні часи.

Стратили його 29 березня 1919-го. Екзекуцією керував начальник охорони полковник Чоботарьов. На команду “Вогонь!” – з півчоти стрільців ніхто не вистрілив. Команду повторили, але знову – жодного пострілу. Схоже, нікому з вояків не піднімалась рука на людину, яку вони знали як видатного українського патріота. Розлючений Чоботарьов сам двічі вистрілив з пістолета непритомному Болбочану в голову і потягнув конаючого до ями, яку швиденько закидали землею.

(За матеріялами газети "Козацький край")

twitter.com facebook.com vkontakte.ru