Навіть у часи брежнєвського застою, викладач української вищої школи не був настільки поневолений системою державного контролю, як зараз, - Ігор Ісіченко

Ігор Ісіченко

Притягнення до суду й арешт Юрія Сиротюка сприймаються за один із найпоказовіших символів суспільних змін в Україні, що настали після Майдану. Адже, якщо вірити популярному переказові, саме Сиротюк і був автором визначення подій листопада 2013 — лютого 2014 рр. як Революції Гідності. А саме таке визначення допомагає збагнути глибинні механізми суспільного вибуху. Ніхто й ніщо не змогло б спричинити цей вибух, крім накопичуваної роками зневаги влади до національної гідності українців, до громадянських прав і свобод наших співвітчизників.

Юрій Сиротюк про хід розслідування подій біля ВР що сталися 31 серпня (АУДІО)

Врешті-решт ставлення до людської гідності визначає вододіл між демократією і тоталітаризмом. Неминучість краху диктаторських режимів обумовлюється станом несвободи, що унеможливлює вільний науковий і творчий пошук. Не ситуативне падіння цін на нафту, а витончена система розчавлювання комуністичним режимом людської особистості робила СРСР неконкурентоспроможним марґіналом в епоху високих технологій. І прагнення посткомуністичних еліт України часів Кравчука, Кучми, Ющенка та Януковича зберегти релікти командно-адміністративної системи було несумісним із об’єктивним пошуком цивілізаційної перспективи найбільш креативною частиною нації.

Очевидна хвиля розчарування, котра наростає нині в Україні, визначається браком реальних структурних змін, які можна було б відчути на особистому рівні, у вимірі відносин громадянина і влади. Владна вертикаль несе в собі архаїчну засаду домінування чиновника над тим, чиїм коштом утримується чиновник — громадянином, платником податків. А саме він, звичайний громадянин, мав би відчувати себе в державі господарем, творцем її майбутнього. Без руйнування посткомуністичної вертикалі відносин, без реалізації інтенцій Революції Гідності Україна прирікає себе в сучасному світі на статус вічного аутсайдера. Хоч скільки б грошей позичали нашій владі західні донори, вони зникатимуть, ніби в піску, без власної креативної верстви, вільної в творчому пошуку, захищеної від чиновницького хамства й нав’язливого контролю.

Чи здатні виховати цю верству українські університети? Ні, доки в нас існує атавістична структура управління освітою й контролю над нею. Адже заляканий чиновниками від науки педагог, зв’язаний сотнями циркулярів і приписів, поставлений під жорсткий контроль вищих інстанцій, здатен виховати лише слухняного виконавця, а не мужнього борця за істину, готового протистояти застарілим стереотипам. Недарма ж бо Євангеліє застерігає: «Учень не більший за вчителя» (Мт. 10:24).

Таїнства христової церкви у просвітницькій програмі «Голос священика»

Я працюю в університеті з початку 1981 року. Тому й можу цілком відповідально стверджувати, що відтоді ніколи, навіть у часи брежнєвського застою, викладач української вищої школи не був настільки поневолений системою державного контролю, як зараз. А в освітній системі СРСР Україна вважалася найбільш забюрократизованим тереном, з яким міг змагатися лише Узбекистан!

Наші колеги, що потрапляли на викладацькі посади в західноєвропейські університети, згадували про свої наївні намагання допитатися в завідувачів кафедрами, як оформлювати робочі плани й програми, куди записувати інформацію про проведені лекції. Українські професори не вірили, що цього всього може не бути в університеті. Вони не могли прийти до тями від несподіваного відкриття: їм довіряють!

Від Революції Гідності ми очікували формування у вищій школі атмосфери довіри, підтримки особистих ініціатив, заохочення творчості. Зрештою, нові інформаційні технології дозволяють звільнитися від паперової звітності. Натомість ми одержали цілком протилежне: невпинне наростання валу паперів, що їх мусили заповнювати спершу керівники підрозділів, а згодом уже й кожен викладач.

З’явилися журнали для планування роботи викладача, один примірник яких зберігається на кафедрі, а другий — в учбовій частині. Крім звичайного навчального навантаження, необхідно стало запланувати свою методичну, методично-організаційну, наукову, виховну роботу згідно з кожним з цих розділів. Якість роботи кафедри стала визначатися наявністю на ній 25 видів документації, а викладач мав підготувати й зберігати на кафедрі навчально-методичний комплекс з дисципліни, що містить програму, конспект лекцій, матеріали до практичних занять і самостійної роботи студентів, критерії оцінки успішності, комплекти контрольних завдань і екзаменаційних білетів, методичні вказівки до індивідуальних завдань, графіки самостійної роботи студентів.

Далі — більше. Декларуючи поступове скорочення аудиторного навантаження викладачів (лекцій, практичних занять, консультацій тощо) до 600 годин, Міністерство освіти й науки вирішило допильнувати: а чим займаються викладачі в решту робочого часу? Виходячи з тривалості робочого тижня в 36 годин, кожен мусив розпланувати своє річне навантаження так, аби воно сягало не менш ніж 1512 годин на 2014—2015 навч. рік, а в 2015—2016 році — не менш ніж 1548 годин. З’явилися таблиці на 24 сторінках для розрахунків робочого часу. З них ми довідалися, що, скажімо, розробка робочої програми навчальної дисципліни обсягом менше трьох кредитів має займати до 30 годин, підготовка конспектів лекцій — 30 годин на один кредит, підготовка до практичного заняття — 1,5 години на одну годину заняття, виступ з доповіддю на науковій конференції в Україні — 20 годин, а за кордоном — 50 годин.

Програма Голос священика за участю Ігоря Ісіченка ВІДЕО

Прикметна градація вводиться для оцінки значущості наукової публікації. Якщо монографія опублікована в провідному видавництві, включеному до окремого списку, вона оцінюється в 200 годин за кожен друкований аркуш (40 000 знаків), якщо публікується в інших видавництвах за рекомендацією вченої ради університету — в 100 годин за друкований аркуш, а коли ти видав монографію самостійно поза видавництвами спеціального списку, то вона взагалі не враховується, хоч буде якою завгодно геніальною. Так само й наукові статті. Публікація статті у виданнях, індексованих у науковометричних базах SCOPUS та Web of Science, приносить 150 або 100 годин, а в інших виданнях — 40 годин. Зважмо на те, що в Україні немає літературознавчих видань, індексованих у базах SCOPUS та Web of Science.

Можна було б посміятися з дилетантських спроб знайти одиниці виміру дослідницької праці, якби слідом за цим не запроваджували жорстку звітність за виконання запланованих робіт.

Увесь Харків був заінтригований минулого року широко розрекламованими обшуками в помешканнях міського голови та його співробітників. Юрій Луценко заявив про розпочату кримінальну справу «щодо організації схеми з розкрадання 654 га землі Харкова на суму 4 млрд грн». І що ж? Наш непереможний Геннадій Кернес вкотре посміявся з київських опонентів, а кількаденна праця понад сотні працівників спецслужб виявилася марною.

Натомість про працю контрольно-ревізійного управління Міністерства освіти й науки в Харківському політехнічному інституті — одному з кращих вищих навчальних закладів України — цього не скажеш. Переповідають про дріб’язкові перевірки викладацьких журналів, перерахування виконаних годин, які завершилися тріумфом КРУ: багатотисячними штрафами, накладеними на тих, у кого знайшли помилки в звіті про виконану методичну й наукову роботу. В країні, де чотири мільярди зникають безслідно, виявляється, жорстоко карають неуважних педагогів і науковців, які не знайшли, чим відзвітувати за одержані копійки.

Тепер надходить черга Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна — найстаршого університету Наддніпрянської України, що роками входить до першої трійки в загальнонаціональних рейтингах вищих шкіл. І ось уже другий місяць викладачі з тремтінням переглядають свої журнали, таблиці навантажень та інші документи, відчуваючи себе підсудними на якомусь абсурдному слідстві.

Три подарунки українській мові: що має зробити Міносвіти. Відкритий лист Ірини Фаріон

Що це, як не нищення гідності тих, хто мав би складати інтелектуальну еліту України? І чи варто дивуватися, що з кожним роком усе менше стає охочих вступати до аспірантури й пов’язувати себе з науковою та викладацькою працею?

Ми часом гірко іронізуємо над дільничними лікарями, котрі замість огляду хворого змушені займатися заповненням лікарняного листа. По суті, університетський професор еволюціонує в тому самому напрямку. Можна зрозуміти логіку успадкованого від СРСР освітнього відомства. Воно не здатне реформуватися, несумісне з динамікою наукового пошуку й педагогічного лідерства. Для пересічного працівника міністерства, обласного чи районного управління освіти здалося б єрессю саме припущення, що він покликаний допомагати педагогові, а не керувати ним. Що найстрашніше — чиновник від освіти не вміє шанувати людської гідності. Аби переконатися в цьому, досить зайти до будь-якого кабінету національної мережі освітніх відомств. Змушене імітувати реформи, міністерство інтерпретує їх у звичному ключі: винаходячи все нові й нові приписи, інструкції, деталізуючи до дріб’язкових нюансів систему контролю над педагогами. Відбувається щось цілком протилежне, альтернативне Революції Гідності. Відбувається контрреволюція гідності.

Найголовніше, чого потребує сьогодні вища школа, - змагання програм та ідей

Її наслідки неважко спрогнозувати. Вища школа остаточно позбудеться креативних особистостей. Натомість чудово приживуться в цій системі тотального контролю пасивні виконавці, здатні оперативно виконувати інструкції, готувати бездоганні звіти, мовчки приймати найбезглуздіші вказівки. Зрештою, вони знайдуть кошти для оплати послуг найманих авторів і публікації під власним іменем книг і статей у рекомендованих видавництвах. Ну а талановитій українській молоді лишається один шлях — у Гарвард, Кембридж, Париж, Рим, туди, де немає журналів взаємовідвідувань і прискіпливих перевірок, а панує атмосфера інтелектуальної свободи й пошани до людської гідності.

Архієпископ Ігор Ісіченко, професор, доктор філологічних наук

twitter.com facebook.com