Про Україну та вікову війну з Російською імперією, - Юрій Сиротюк

Про Україну та вікову війну з Російською імперією, - Юрій Сиротюк

війна з Росією

17 грудня 1917 року большевицька Росія оголосила ультиматум Центральній Раді.

Так 100 років тому розпочалася московсько-українська війна, яка триває і нині.

Ту війну Україна програла.

А помилки тієї поразки ще й досі не осмислені. Тому вона (війна) не могла не бути нині.

Чи мали ми тоді шанси не програти?

Опинившись в епіцентрі світової воєної та революційної бурі, на фронті першої світової війни, що рвала Україну на шматки, в умовах коли століття неволі знищили національну еліту, коли рівень національної самосвідомості був надзвичайно низький, коли Україна практично не мала власної буржуазії, коли основні події розгорталися в містах, а міста були всуціль російськомовними, а українці складали в них пригноблену меншість (навіть у Києві українці, враховуючи мешканців околиць становили приблизно 40% населення), коли вороги перли з усіх боків.

Мушу припустити, що Україна такий шанс мала, і не менший ніж основний ворог - більшовики.

Скажімо так положення большевиків було ще менш вигідним, але виграли останні.

І причин тому декілька.

Перше неготовність людей, які тоді почасти випадково опинилися на верхівці влади відповідати на зовнішні та внутрішні виклики.

В умовах революції та військової агресії владу захопили люди, які вірили в еволюцію та не були готові до рішучих дій на випередження, люди які були переконаними пацифістами в умовах війни, які боялися армію і українця зі зброєю, більше ніж іноземного окупанта...

Бо ж відомо, що Революції роблять революціонери, а війни перемагають революційними арміями.

В Україні були революціонери-націоналісти та грунт для створення великої армії. Хочу для прикладу нагадати як звенигородське Вільне козацтво громило громило і гнало геть большевицька армію, яка без особливих перепон захопила до цього майже всю Лівобережну Україну та столицю Київ.

Україна мала програму визвольної боротьби сформовану ще у кінці 19 століття братством тарасівців та лаконічно викладену у «Самостійній Україні» Миколи Міхновського.

Для цього треба було рішуче рвати зв’язки із імперським центром, сепаруватися в усьому (політичній діяльності, культурній роботі, економічній саморганізації).

Націоналісти вважали, що при першій нагоді варто було захоплювати владу, проголошувати відновлення Незалежності, створювати армію і громити відвічного ворога, доки той не укріпився.

Зрештою, так згодом зробили ті нації, які скористалися розвалом Російської імперії щоб проголосити Незалежність.

На жаль шанс України був змарнований, передусім неготовим до таких викликів політичним класом, що самопроголосив себе владою.

Причини поразки були закладені ще в кінці 19 століття. Повальна безкритична мода на соціалізм, обмеженням себе псевдоідеєю федералізму та агресивний пацифізм і усе це під гаслами «real politic” заганяло політичний рух в пастку, що неминуче вела до національної катастрофи.

Агресивна і повальна мода в міфічний соціалізм як панацею і шлях до Ельдорадо заставляла навіть самостійницькі партії мімікрувати і добавляти приставку соціалістів та соціалістичну риторику. Але ще більшою проблемою було те, що цей соціалізм вважав себе частиною ширшого загальноросійського руху, тонув в російському морі, не те що не бачив встановлення самостійної України як завдання номер один, але навіть в умовах падіння і дезінтеграції імперії проголошував і вірив в гасло федералізму у складі єдінай і нєдєлімай.

Більше того, тодішні «безпартійні неполітики» (а такими переважно були у більшості своїй члени Центральної Ради) агресивно боролися проти будь-яких самостійницьких проявів демагогією, відвертою брехнею, провокаціями і навіть вбивствами не менш, ніж нинішні.

Пригадаймо, хто відправив на румунський фронт Міхновського і розстріляв Болбачана. Аж ніяк не большевики.

Більше того, тодішня влада до кінця вірила в можливість порозуміння з большевиками, большевики навіть певний період часу були членами Центральної Ради і вважалися союзниками і партнерами.

Така «каша» в головах політиків не дозволила українським військовим зрозуміти суть конфлікту між колишніми союзниками, яку большевики видавали за класову боротьбу між захисниками пролетаріату (ким вони себе подавали) і зрадницькою буржуазною Центральною Радою, а остання до кінця не спроможна була усвідомити, що це ниминуча війна з відвічним ворогом.

У той час як большевики мали чітку програму революційних перетворень та гнучку тактику її реалізації, тодішнє керівництво Центральної Ради не вело за собою, а доганяло суспільні настрої, постійно запізнювалося з кроками.

Доходило до курйозів. Большевики (до речі, єдина російська партія) використовували риторичну фігуру права нації на самовизначення у той час коли Центральна Рада трималася за труну ілюзорного федералізму, виглядали прогресивнішими навіть в національному питанні.

Подібні хитання були і в соціальних питаннях. Сліпий безкритичний соціалізм на першому етапі, який змінився фактичною реставрацією дореволюційних порядків після німецької дружньої окупації підірвав довіру і соціальну базу.

На якомусь етапі Центральна Рада виглядала якщо не відверто контрреволюційною то невиправдано нерішучою, що постійно на крок запізнювалася від опонентів, діяла відрухово, не здатна була запропонувати суспільству ідею-мету.

Урешті-решт під тиском суспільства відверті антисамостійники, що вірили в дружній російський пролетаріат та пацифісти стали незалежниками, опонентами Росії та долею випадку батьками-засновниками, а разом і гробівниками Української держави.

Більше того почасти саме ці люди левову частку часу витрачали на боротьбу з націоналістами. Саме вони стали тими політиками-симулякрами, які від української нації відрізали її правдиву військово-націоналістичну еліту, а потім ще й під себе (на еміграціях та повернувшись в СССР) переписали історію в численних і тиражованих нині мемуарах.

Тому ми й досі потрапляємо в пастку цієї фейкової інтерпретованої препарованої історії, а відтак надзвичайно збита оптика історіософського осмислення.

Тому ще раз підведу підсумки причин запрограмованої невдачі:

- Повальна агресивна мода на соціалізм;

- Недостатній вплив націоналістів-самостійників на політичні процеси;

- Недостатня сепарація відсторонення від загальноросійських політичних процесів - (співпраця з большевиками, включення українських політичних діячів в загальноросійський політичний рух, спільна участь у виборах, одні газети);

- Федералізм (як максимальна ціль);

- Нерішучість у проголошенні незалежності та здійснення революційних перетворень з метою очистись від наслідків колонізації та окупації;

- Розрив зв’язку національних питань з соціальними і революційними перетвореннями.

На цьому фоні українська нація і поодинокі не розкладені пацифіською пропагандою військові формації чинили на фронті подиву гідні дива. Утримували набагато чисельнашого ворога, з березня по кінець квітня 1918 року «в блискавичній АТО» звільнили весь Схід України, Донбас і Крим від московських окупантів, вели запеклу повстанську боротьбу. Зрештою давали нації приклади і потужний заряд на майбутнє.

Герої Крут і Базару, вояки зимових походів, холодноярські отамани, січові стрільці Коновальця навіть після поразки країни не складали рук.

Саме вони народили покоління ОУН-УПА, що в набагато не сприятливіших умовах вело героїчну боротьбу в роки ІІ світової війни.

Серед цих хлопців були і герої перших визвольних змагань, які стали згодом упівськими генералами Леонід Ступницький і Іван Трейко у наступному періоді визвольних змагань.

Варто пам’ятати в відкритій війні українці несли наспівмірно менші втрати, ніж під час чисток, репресій та Голодомору.

Досвід УНР все ж дав добрий сигнал можливості відновлення Української держави. Що вдалося майже через 70 років.

Хоча і нині Україна ще не визнала совєцького періоду як окупаційного та не оголосила себе наступницею УНР.

Не зробила цього, бо наша національно-визвольна революція ще не закінчена, а відвічного ворога ще не здолано.

Тож борня мусить тривати. А Перемога буде!

twitter.com facebook.com